Яка огидна заборона,
націлена на власну думку -
приречена. Замовкли дзвони,
зневажені народом, й лунко
свистить заражена стріла...
Свистить риданнями, злетіла
глибоко так, як вже змогла
у мареннях людського тіла -
зобачить ніжний колір кави
в крові, де вистачить забави...
Мерзенними тремтіли стріли
подавленні... Хоча й вже мертвий
гіганський дух малої жертви...
І всі ми байдуже горіли....
Жаркого тіла оксамит
недбалі знаки на папері
і вишиванки колорит
відчинить й так відкриті двері
Слова... солома....сива...слива
звивається невпинно шаль
поллє нас із тобою злива
злих поглядів. мені їх жаль!
Велику міць надасть нам слово
у найприємнішій темниці
муштрує себе... моя мово
прекрасніша ніж політ птиці
просвіти нам лиху темінь
відкрий нам що повчає книга
над нами запанувала лінь
й знанням настала зла відлига
І босі ноги на вугілля,
забувши гнівний дотик скла,
мої ступають... шле безсилля
зневажливе... а божевільня
мене між вами не знайшла...
І прагне тіло моє втіхи -
прикуте, б"ється... ще благаю
дитячого, живого сміху
щоб зневажало люте лихо -
"лишись останнєє"... чекаю
палаючих плодів жасмину
обмити мій ланцюг терновий,
важкий, колючий... й на колінах
заради людства я загину
і кров обмиє землю знову...
Й дихання моє пропало
полилось кров"ю... мій ліхтар
звивається змією... мало
від світла його світу барв...
і покоління снів здригалось,
засуджуючи брудну неміч
і за секунду вбивство сталось,
пронизуючи гнівну ніч...
сталось, збулось і пропало,
відверте прагнення признання -
просило долю, пишно грало
на вміння власного благання...!
Для Лі
Наша Лі сильно плаче
Впала з ліжка серед ночі,
сон наснився. Ха, неначе
подивитись на то хочу?
Бачуть нині сни всі різні
І, хоч як би ми просили
втратила підлога ніжність,
встати вже немає сили!
Присвячений одній з найбільш торчих людей, яких я знаю.
Знамення ангелів здійняло вихор
облич їх непомітно з-за гілок
їх кроки... подихи... все занадто тихо
а крила їх із массою дірок
ми ждемо їх, рахуючи години
ждемо... життя вже втрачені...
навпрочуд темної, містичної днини
станемо ми ангелами страчені..!
Складу молитву ранньому дощу,
хай іскрами поллється, і на мить,
гріхи усьому людству я прощу.
Дарма, він й знову сам собі шумить.
І чорні хмари не закриють небеса,
не вдягнуть сонце у примарний плащ...
Над ранок знову випаде роса...
Цього не зміниш, але Ти не плач!
Немає місця для погрози...
Сил немає... А подушка
лиш жде, коли пролиють сльози,
чи прикладуть до неї вушко.
Дивні жести, створені руками
не змінять поглядів дівочих.
Не приховають мрій... Й роками
виношують знущання ночі...
Мої рими передадуть мотив,
спалахнуть в очах блискучі
вогники, згорить локомотив.
А вірш шизофренічний й досі мене мучить...
Подаруй музі дурну гривню
й так би кинув у сміттєвий мішок
що написати? а чи треба?... Дивно,
Прокинься! Не побачиш вдень зірок!
Заплакана мить... пасажири
в хвилину "читання долонь"
крутять рулетку... чотири
кулі й сім продірявлених скронь...
І вимовивши фінальну фразу
погиб наш король... парасолі
не спинять стріли... зразу
втопиться совість у солі...
Як серце радіє це бачити...
а ні - то й в газетах це пише
Смертні ми, люде, начебто
Секунда... постріл...і тиша...
Безсмертне тіло, сховане в плащі
Лякається його могутній вечір,
Й ридають сміхом заздрісні дощі,
Манить в себе юна порожнеча...
Ще пахнуть кров"ю плями на стіні
Розстріляними! Як легко й радісно мені
Самотньому в пророслій тілами війні...
Безсмертному! Живу в цій маячні!
Злякався мене буйний вітер...
утік, принишк... а осторонь,
об людство свої ноги витер.
Ви ж тут, а не на острові
Ви ж чуєете стогін долонь,
чи прагнете нових чудес?
Хай спопелить вас всіх вогонь!
Хай впаде зливою з небес!
У напівпрозорих, дивних кораблях
сховаю свого тіла прах
а ви - то лишень сміття!
від слів моїх не плач
все одно не почуєш "пробач"
ще трішки і кінець життя.
вирвати з корінням квіти?
їм ж також хочеться жити.
як легко влаштувати вистріл..,!
у темному дзеркалі серпанок...
з жахом почнеться твій ранок!
захлинешся у власному свисті!
Полинемо разом у хмари,
де нелюдського дива сміх,
що все лікує. і удари,
пронесені комусь на гріх,
зіб"ють остеннє людства гроно,
зупинять істину і час,
що манить нас назад у лоно,
у вихор спогадів. Чи клас -
тваринне втратити лице,
що має на собі пергамент?
Чи краще зміїнеє яйце
ввести у вкрадений орнамент?
Чи це незграбна далечінь
згорнула все у твій туман?
Чи неприродня височінь
ввела бездумного в обман?
Не скрию стаху татуаж,
й рятунок мій - не листопад -
вже не полотен вернісаж,
а легковажна злива зрад...
зрад, зневажень, обіцянок -
задурюють мене... й цю мить
невпевнено пом"якшить ранок!
Радію з цього... Та болить...
Нові проблеми здавлять скроні,
нависнуть в мізках, мерехтить
смак зневірення, й долоні
шукають правди, в світ злетить
на швидко складений рядок,
що збайдужілих з місць зриває,
як вітер рве з сукна ниток,
і наші душі розправляє
Вручіть мені безцінний час,
Я так женусь за ним, зухвало
Поміж байдужих людських мас
У тонких вуличках, замало
Напіврозкритих царських лож,
Сховавшись у теплі кімнат,
Все ж переміг мене, отож -
Згадай про мене, любий Брат.
Спомин
Ще пам"ятаю дикі клени
І на дорозі вогкий слід
нагадує про втрату літ,
що постає у снах зеленим
відвертим літом... Горем й болем
пекучим зжахані коти
порозбігались у кути,
створивши випадкого коло...
Створивши клин у повороті,
зігравши театрально стогін,
в свідомості лишили спомин
і крик що причаївся в роті.
Позаду зникли з шелестом сторіччя ,
лишивши слід в блукаючій душі
із стомленим, зневажливим обличчям -
існуючи ви стали нам чужі!
Прогнанні із світу знову й знову -
спираєтесь на жалість у цю мить,
що уявляєте хмільну і кольорову
й розчаровуєтесь! хіба вас не болить?
Кого ви бачите з лицем ілюзіоніста?
Кому вручаєте ви облески? Їх злива
взяла в полон із легкістю півміста,
прекрасна й водночАс безжальна млива!
Вас заворошують гучні блаженні звуки!
Секуда, вигук - і напнеться шкіра!
Вона простягне вгору свої руки -
людина із душею злого звіра.
Сутінки - це ваш рятунок, ранок -
вбиває вас не кинувши й кісток
подалі в день, я з темряви поглянув,
як в тіло ваше криється кілок,
як щезне в дзеркалі особа - тінь,
лишивши спогад і пір"їнку птичу,
як в даль несуться крила! Й тріпотінь
стривожить дику і нестерпну тишу.
Наряд вам допоможе дотик, зір чи нюх,
навряд почуєте ви як з відчаю ті крячуть,
З важкою мукою ламаючи ланцюг
і з радістю звільнаються! Я ж бачу,
що в слід їм слова зайвого не кинеш,
бо радість їх божественно велика,
що і для них так просто не загинеш -
Навіщо їм це здАлося? Та крику
вже не завдасть комусь затуплений уламок
брудного скла! І вирвавшись із меж
покину сутінки і утечу у замок,
де заховаюся поміж холодних веж.
